Вилкове – місто районного підпорядкування, розташоване на Кілійському гирлі, в дельті Дунаю, на островах, розділених великою кількістю проток та каналів. Відстань до районного центру 40 км.
   Обширна низовина Дунаю, більша частина якої зайнята болотами, в епоху середньовіччя не представляла особливих вигод для заселення. Але саме тут знаходив притулок різний збіглий люд. Стікалися сюди і ховалися від релігійних переслідувань російські розкольники – липовани (пилипони, пилипівці). За переказами, вони в 1746 році на місці сучасного Вилкового заснували поселення Липованське. Населений пункт з такою назвою вперше нанесений на російські географічні карти в 1775 році {Енчіклопедія Советіке, Молдовеняске, т. 2. Кишинів, 1971, с. 94; Скальковський А. А. Досвід статистичного опису Новоросійського краю, ч. 1, с. 77.}. Наприкінці XVIII ст. багаті рибні угіддя дельти Дунаю залучили сюди нащадків донських козаків – некрасовців, що пішли після придушення Булавінського повстання 1707-1709 рр. на Кубань. Некрасовці, об’єднавшись в т. з. киргани (рибацькі артілі), вели промисел на Дунаї та озерах {«Російський архів», 1902, кн. 2, вип. 5, с. 152.}.
   Після зруйнування Запорізької Січі (1775 р.) частина козацтва, щоб уникнути закріпачення, переселилася в придунайські землі. Одним з великих запорізьких поселень до 1805 року стало Вилкове {Батюшков П. Н. Бессарабія, с. 138.} (довгий час паралельно існувала й назва Вилков). Вважається, що саме колишні запорожці назвали так селище, «звернувши увагу на розгалуження Дунаю, подібне вилці або вилам» {Бахталовський Г. П. Посад Вилков. Кишинів, 1881, с. 8.}. Головним засобом існування козаків було рибальство. Жили вони рибальськими ватагами (громадами). «Рибальські заводи» разом з неводами і човнами належали багатіям. Працюючи на господарів, сірома віддавала їм від третини до половини видобутої риби {«Історичні записки», 1949, т. 30, с. 225, 227, 228.}.
   Під час російсько-турецьких війн жителі Вилкового всіляко допомагали російським військам у боротьбі проти турецьких поневолювачів. Мужність, відвагу рибалок гідно оцінив видатний російський полководець М. І. Кутузов. У рапорті від 20 травня 1811 року він повідомив, що ще «… в 1807 році жителі селища Вилкове … з початку вступу військ продемонстрували свою старанність, проводячи в Кілійське гирло судна флотилії нашої, перевозячи по річці Дунаю на своїх човнах і власним утриманням провіант та інші казенні потреби до флотилії та до сухопутних військ без всякої від скарбниці латки, залишаючи навіть промисли, що служили до їх прожитку. Такі їхні подвиги не могли залишитися без поваги, і командувачі військами нашими у винагороду сього надали їм користуватися рибною ловлею й винним продажем » {М. І. Кутузов. Збірник документів, т. 3. М., 1952, с. 382.}.
   Після того, як за Бухарестським мирним договором 1812 року Бессарабія увійшла до складу Росії, у Вилкове переселилися багато селян з Казанської та Саратовської, Подільської та Херсонської губерній. В основному це були біглі кріпаки. Їм доводилося відвойовувати землі біля Дунаю, роблячи з донного мулу насипи для будівництва будинків. Серед населення переважали росіяни: у 1818 році їх в селищі проживало 314 осіб, українців – 193. У 1827 році тут налічувалося 110 плотових будинків {Статистичний опис Бессарабії, власне так званої, або Буджака, с. 128; Кабузан В. М. Народонаселення Бессарабської області і лівобережних районів Придністров’я, с. 92.}.
   У 1830 році казенне селище Вилкове увійшло до складу Ізмаїльського градоначальства. Відповідно до указу від 18 квітня 1840 року «Про перейменування селища Вилкового в посад та утворення в ньому городового управління» його жителям надавалося право переходити в міщанський стан {«Журнал Міністерства внутрішніх справ», ч. 36, 1840, № 5, с. LX-LXIII.}. Незважаючи на різке обмеження приписки біглих селян, все ж чимало їх залишалося у посаді. Вилківського бургомістра У. Ф. Чорного, ратманів В. Карасьова, Д. Молдована, Я. Кабана і секретаря К. А. Ребдева через кілька років звинуватили в незаконній видачі паспортів кріпакам. Бургомістр втік разом з родиною в турецькі володіння, а секретаря ратуші позбавили всіх прав стану і заслали до Сибіру на поселення {Бахталовський Г. П. Посад Вилков, с. 34, 39.}.
   Головним заняттям жителів завжди було рибальство. Як зазначалося у звіті начальника Бессарабської області за 1828 рік, вилківці «ведуть важливий торг в’яленою і солоною осетриною та білугою, також ікрою, клеєм та жиром, відправляючи їх для продажу в Австрію, Туреччину і у внутрішні російські губернії» {Гросул Я. С. , Будак І. Г. Нариси історії народного господарства Бессарабії, с. 301.}. Казенна палата віддала вилківські рибальські угіддя на відкуп купцям. Найбагатші дунайські промисли служили джерелом величезної наживи відкупників: сплачуючи казні в рік від 7 до 22 тис. руб., вони отримували по 100-300 тис. руб. доходу. У 1840-1847 рр. багатий купець Н. Широков, витіснивши місцевих підприємців, утримував на відкупі всі місця рибної ловлі, підвідомчі палаті державних маєтностей Ізмаїльського градоначальства. На Кілійському рукаві Дунаю він побудував велике рибопереробне підприємство (Базарчукське) з відділеннями в Ізмаїлі та Кілії, що обслуговувалося виписаними з Астрахані штатними фахівцями і 300 сезонними робітниками, яких безжально оббирав. Робітники отримували замість грошей невелику частину риби, зазвичай збуваючи її купцеві ж за зниженими цінами {Анцупов І. А. Державне село Бессарабії в XIX столітті (1812-1870 рр.). Кишинів. 1966. с. 237, 239.}. Один із секретарів Вилківської ратуші свідчив: «Відкупники експлуатували вилківських рибалок і закабалювали їх до себе в батраки, видаючи їм рибальські снасті, їстівні припаси і в рахунок майбутньої ловлі – гроші» {Бахталовський Г. П. Посад Вилков, с. 105.}.
   Страждала вилківська біднота і від частих повеней. Страшним бичем густо забудованого посаду, де всі будинки були криті очеретом, були пожежі. У 1848 році вогонь знищив 58 будинків, в 1849 – 92 будинки {Там же, с. 66, 67.}.
   Після Кримської війни 1853-1856 рр., за Паризьким договором Вилкове в складі Ізмаїльського повіту відійшло до Молдавії, яка в 1861 році стала частиною створеної тоді Румунської держави. Дельта Дунаю перейшла у володіння Туреччини. У зв’язку з цим жителі Вилкового опинилися в скрутному становищі: вони платили податки на користь двох держав: Румунії – як її піддані, і Туреччини – за ловлю риби в належних їй водах. Мито на рибу, що виловлювалась доходило до третини її вартості {Росія. Повний географічний опис нашої батьківщини, т. 14, с. 363.}.
   Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. вилківські рибалки надали велике сприяння російським військам в їх переправі через Дунай, добровільно ходили у розвідку. У 1881 році в подяку за ці дії посаду Вилкову відвели для рибальства всі прилеглі води в Кілійському рукаві Дунаю і його притоках до Старо-Стамбульського гирла з островами, розташованими серед цих приток {Путівник по Дунаю, с. 130.}.
   Становище абсолютної більшості рибалок залишалося вкрай важким. Газета «Бессарабський вісник» писала, що вилківські рибалки знаходяться в положенні кріпосної залежності від місцевих купців {«Бессарабський вісник», 1 жовтня 1889 р.}. Не менш переконливим є й інше свідоцтво: «Риби по Дунаю і на узмор’ї ловиться багато, лов вільний для кожного. Проте все рибальство Вилкового знаходиться в руках декількох куркулів … Вилківці є жертвами нещадної експлуатації. Величезна, наприклад, більшість їх – не більше як батраки, холопи кількох кулаків. Експлуатація доведена до тонкощі, зведена в систему. Варто рибалці зробити у кулака позику на покупку снастей або взяти їх у нього натурою, – і він назавжди закабалений. Весь улов він зобов’язаний повністю представляти своєму кредитору, який приймає його за ціною, їм самим встановленою, завжди в кілька разів нижче проти базарної ціни» {Живописна Росія, т. 5, ч. 2. СПб.-М., 1898, с. 181.}.
   Більшість населення була неписьменною. Часом навіть ратмани не вміли ні читати, ні писати. Під час виборів 1879 року в посадську управу виявилося, що серед 211 виборців знайшлося лише 40 письменних. В кінці XIX ст. у посаді діяли два училища – чоловіче двокласне і жіноче парафіяльне однокласне, в яких навчалися 51 хлопчик і 12 дівчаток {Філія Одеського облдержархіву в Ізмаїлі, ф. 4, оп. 1, д. 1, л. 7-10; Єгунов А. Н. Бессарабська губернія в 1870-1875 рр., С. 126.}. В основному це були діти заможних міщан. Тривалий час жіночим училищем завідувала Ольга Накко (1832-1919), уродженка Одеси, відома в свій час письменниця, автор трьох книг «Бессарабських нарисів та оповідань». Частина творів письменниці перевидана в 1970 році {Накко О. З бессарабської старовини. Кишинів, 1970.}.
   Невдоволення вилківців існуючим ладом зростало. Навіть С. Д. Урусов, призначений в 1903 році бессарабським губернатором, писав, що вже при першому знайомстві з рибальським посадом «помітив у Вилковому ознаки, що вказують на прагнення рибалок звільнитися від ярма, накладеного на їх промисел капіталом» {Урусов С. Д. Нариси минулого, т. 1. М., 1907, с. 266.}. Боротьба трудящих посилилася в роки першої російської революції. Коли 15 червня 1905 року біля пристані Вилкового почався страйк матросів пароплава Російсько-Дунайського пароплавства «Болгарія», команда якого заявила про свою солідарність із страйкуючими одеськими робітниками {Історія Молдавської РСР, т. 1, с. 542.}, жителі посаду відкрито висловлювали їм своє співчуття.
   Напередодні першої світової війни у Вилковому налічувалося 7 тис. жителів. У посаді було декілька рибних заводів і одна консервна фабрика. Для потреб місцевих рибалок відкрито дві невеликі прядильні {Путівник по Дунаю, с. 129, 130.}. У роки війни Придунайський край перебував у прифронтовій смузі. Всі працездатні чоловіки у віці 17-55 років (1320 із загальної кількості 2640 жителів) були призвані на військову службу. У посаді залишалися тільки жінки, малолітні діти та старі. Їх положення посилювалося примусовими позиційними роботами. Як повідомляв посадський голова, це призвело до того, що «господарства мобілізованих рибалок прийшли в повний занепад, а сім’ї їх через непосильні труди виснажилися до неможливості і приречені на злидні …» {Революційний рух в Придунайському краї, с. 169, 170.}.
   Після Лютневої буржуазно-демократичної революції, навесні 1917 року у Вилковому була створена Рада робітничих та солдатських депутатів {Якупов Н. М. Боротьба за армію в 1917 році. М., 1975, с. 60.}. Проте справжнім органом революційної влади він не став з причини засилля есерівських елементів, які часто виступали в одній упряжці з посадською управою, що складається в основному з куркулів і багатих купців. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції надихнула трудящих Вилкового на активну боротьбу за встановлення Радянської влади.
   У середині січня 1918 року створений тут військово-революційний комітет висунув гасла: «За звільнення Бессарабії!», «За Радянську владу!», «За більшовиків!». Комітет очолив член Одеської Ради робітничих і солдатських депутатів І. Г. Суворов (Косов). Ревком проголосив у Вилковому Радянську владу. Він закликав трудящих посаду до відсічі військам буржуазно-поміщицької Румунії, що почала окупацію Бессарабії. Були організовані дві роти, кулеметна команда, дві легкі батареї по чотири гармати та санітарний загін {За республіку Рад, с. 50.}. Особовий склад цих підрозділів формувався з місцевих рибалок і селян довколишніх сіл. Разом з матросами Дунайської транспортної флотилії і червоногвардійськими загонами, які прибули з Кілії та Одеси, вони героїчно відбивали атаки румунських інтервентів. Започаткована 26 січня 1918 року румунськими загарбниками перша спроба оволодіння Вилковим з ходу була успішно відбита. 27-28 січня 1918 року інтервенти по кілька разів обстрілювали посад, прагнучи посіяти паніку серед населення, але їх надії не виправдалися {Смішко П. Г. Боротьба трудящих українських Придунайських земель за возз’єднання з УРСР, с. 69.}.
   Останні бої під Вилковим тривали безперервно понад 48 годин. В боях з окупантами брали участь три канонерські човни, один міноносець і один самохід. В обороні Вилкового брали участь і загони з сусідніх сіл {Боротьба трудящих українських Придунайських земель за соціальне і національне визволення 1918-1940 рр., С. 22.}, румунські солдати і моряки – інтернаціоналісти, які прибули з Кілії та Одеси. Під час боїв в їх ряди влилося близько 20 солдатів румунської королівської армії. Пізніше про все це бессарабський комуніст С.С. Бантке писав: «Тут, у Вилкового, батальйон румунських солдатів, які боролися на боці червоних, показав, що він вважає себе членом великої родини пролетарської революції» {Інтернаціоналісти в боях за владу Рад. М., 1965, с. 213.}. 17 лютого загарбники увірвалися в посад {«Червона Бессарабія», 1935, № 1, с. 6.}.
   Рибні промисли знову опинилися в руках відкупників. З кожним роком зростало безробіття. У 1930 році незайняте у виробництві населення становило 63,5 відс. загальної кількості жителів (7414 чоловік) {Кустрябова С. Ф. Становище трудящих і демографічні процеси в містах Бессарабії, с. 93.}. Спроби окремих рибалок, що розорилися, зайнятися сільським господарством, садівництвом або городництвом закінчувались невдачею, оскільки орендовані ними землі на дунайських островах віднімали окупанти і передавали кулакам або міським чиновникам за більш високу орендну плату.
   Населення страждало і від частих розливів Дунаю. Так, в 1931 році, коли особливо сильна повінь завдала Вилковому великі руйнування, окупаційна влада подбала лише про зміцнення і посилення своїх прикордонних постів, залишивши жителів напризволяще. Пізніше румунський король зійшов до нещасних і, як писав журнал «Червона Бессарабія», «всім постраждалим спеціальним указом дозволив без сплати особливого державного податку ловити рибу у воді, що їх затопила. Король великий жартівник » {« Червона Бессарабія », 1931, № 4, с. 16.}.
   Важке економічне становище жителів супроводжувалося жорстоким політичним і національним гнітом. Окупанти вправлялися у знущаннях над народом. Командир вилківського гарнізону вимагав від громадян по всій формі, урочисто вітати як військових, так і цивільних представників окупаційної влади. Жителів обслуговував лише один лікар. У школах було введено румунську мову викладання. У них навчалося 300-350 дітей переважно із заможних родин {Смішко П. Г. Боротьба трудящих українських Придунайських земель за возз’єднання з УРСР, с. 125.}.
Коли в 1924 році в Татарбунарах спалахнуло повстання, вилківці не змогли прийти на допомогу учасникам виступу. У Вилковому перебували підрозділи румунських військ, а шість бойових кораблів Дунайської флотилії ізолювали місто {Там же, с. 322.}. Обвинувачений у революційній діяльності вилківський рибалка Єгор Бобровников свідчив: «Під час повстання у вересні 1924 року все чоловіче населення м. Вилкове було інтерноване румунськими властями на баржі, яка знаходилася посередині Дунаю» {Філія Одеського облдержархіву в Ізмаїлі, ф. 1172, оп. 1, д. 231, л. 171.}. Під натиском румунських військ останні групи учасників повстання відходили до Вилкового, сподіваючись сховатися на дунайських островах або ж вийти до розташованого на узбережжі селища Вовчок і на рибальських баркасах втекти від переслідування ворога в море. Однак переважаючим об’єднаним силам окупаційних військ, жандармерії і флоту вдалося оточити повсталих. Більшість з них загинуло в нерівному бою. 98 осіб, що залишилися в живих, схопили і доставили до Вилкового. Окупанти вчинили тут над ними криваву розправу. Після тортур і знущань послідували розстріли. В живих залишилось тільки 18 чоловік {Березняков Н. В. [и др.]. Боротьба трудящих Бессарабії за своє визволення і возз’єднання з Радянською Батьківщиною, с. 328.}.
   У Вилковому є братська могила, на ній встановлена надгробна плита – пам’ятник героям Татарбунарського повстання.
   1 липня 1940 року радянські війська звільнили Вилкове.
   На початку 1941 року було організовано 4 риболовецьких колгоспи. Нові методи роботи на рибних промислах забезпечили високу продуктивність праці та хороші заробітки. У короткий термін був перебудований і розширений рибозавод.
   22 червня 1941 року командування Ізмаїльського прикордонного загону повідомляло: «В 7-25 по м. Вилкове противником відкритий артилерійський вогонь» {Прикордонні війська СРСР у Великій Вітчизняній війні, с. 75.}. Кораблі Дунайської військової флотилії відповідним вогнем змусили замовкнути артилерію ворога. Так само рішуче прикордонники та частини Червоної Армії припинили спроби ворога висадитися на лівому березі Дунаю.
   Протягом місяця в районі Вилкового йшли важкі бої. 20 липня 1941 року фашистські окупанти увірвалися в місто. Тут знову з’явилися румунські чиновники, поліцейські, жандарми. Вилківська примарія діяла за їх вказівкою. Румунська сигуранца заарештувала активістів і всіх підозрюваних в комуністичній пропаганді. 7 вересня 1941 року в дунайських плавнях загарбники розстріляли вилківських жителів А. Катеца, Н. Гнеушева, Ф. Сухова, І. Хомутова, звинувачених у допомозі органам Радянської влади в проведенні соціалістичних перетворень {Радянський Придунайський край, с. 190, 191.}.
   На світанку 24 серпня 1944 року в Кілійське гирло увійшли радянські кораблі Дунайської військової флотилії. Подолавши сильну вогневу протидію берегових батарей і моніторів противника, вони висадили на околиці десант і звільнили Вилкове {Бойовий шлях радянського Військово-Морського флоту. М., 1974, с. 385; Кузнецов Н. Г. Курсом до перемоги. М., 1975, с. 432.}.
Вдячні жителі міста свято шанують пам’ять про своїх визволителів. У міському сквері на братській могилі вони встановили пам’ятник героям-морякам, полеглим в боях за визволення міста. Свій внесок у розгром фашистських загарбників внесли і вилківці. На фронтах Великої Вітчизняної війни билися 429 городян, 87 з них віддали життя за Батьківщину. 329 чоловік удостоєні урядових нагород.
   У роки першої післявоєнної п’ятирічки човново-веслове господарство рибоколгоспу змінив моторний риболовецький флот. У травні 1947 року створена Вилківська моторно-риболовецька станція, яка обслуговувала спочатку п’ять, а потім одинадцять рибоколгоспів зони.
   У травні 1948 року набуло дію нове підприємство – судноремонтна база, де проводився ремонт моторного флоту і будувалися середні парусно-гребні судна.    Через два роки створена база державного активного лову, що веде рибний промисел паралельно з колгоспами. База і моторно-риболовецька станція мали 22 судна. До цього часу риболовецькі артілі об’єдналися в одне велике колективне господарство – колгосп ім. Леніна. Почалося будівництво Вилківського рибокомбінату.
   З ростом економіки Вилкового, яке перетворилося у велику базу видобутку та переробки риби, поліпшувався добробут населення, підвищувався його культурний рівень. Були відкриті лікарня на 38 ліжок, поліклініка, пологовий будинок, медичний пункт при рибозаводі; в них трудилося 18 медпрацівників. Працювали дитячий садок і ясла {Там же, л. 70.}. Значні зміни відбулися і в справі народної освіти. Якщо на початку 1940 року, під час окупації краю буржуазно-поміщицькою Румунією, у Вилковому були тільки трикласне та однокласне училища, то в 1944-1945 роках, відразу ж після вигнання фашистських загарбників, відкрилися дві початкові, семирічна і середня школи, де 40 вчителів навчали 1187 учнів, а також вечірня школа. У 1946 році створена рибопромислова школа ФЗН, яка підготувала за п’ять наступних років 500 кваліфікованих робітників рибної промисловості. При школі були організовані курси плавскладу, на яких рибалки підвищували свою кваліфікацію. На рибних промислах з’явилися нові професії: механіки, мотористи, радисти.
   Швидкими темпами розвивалася економіка міста. Виростали нові цехи рибокомбінату – посолочний, коптильний, в’ялення риби, бондарно-ящичний, а також склади та інші виробничі об’єкти. У 1952 році став до ладу холодильник на 500 тонн. Побудовано 17 бригадних станів, риболовецький флот збільшився на 15 суден. Спеціально створена Вилківська буддільниця вела будівництво виробничих та соціально-культурних об’єктів для рибокомбінату, рибкоопу і міськкомунгоспу {Там же, л. 9, 17; д. 4, л. 45.}. За допомогою моторно-риболовецької станції, оснащеної сучасними знаряддями лову, вилківські рибалки успішно освоювали нові райони промислу в Чорному морі, біля берегів Криму та Кавказу. Одночасно проводилася велика робота по відновленню і збільшенню рибних запасів придунайських озер – здійснювалися рибогосподарська меліорація рибних угідь, рибоводні роботи та акліматизація нових промислових порід, поліпшувалися охорона рибних запасів і регулювання видобувного промислу {Там же, оп. 5, д. 63, л. 13.}.
   Перетворювалося місто. Тільки в 1952 році на пристрій перехідних мостів, нових тротуарів, укріплення берегів каналів було асигновано близько 0,5 млн. руб. {Там же, оп. 1, д. 4, л. 36.}. На місці старої баржі, що заміняла до 1953 року річковий вокзал, з’явився двоповерховий дебаркадер з касовими залами, буфетом та готелем. У центрі міста побудовано нову будівлю універмагу; загальна кількість торгових точок збільшилася до 22.    Широкого розмаху набуло житлове будівництво – державне й індивідуальне. У 1955 році вступила в дію Вилківська теплоелектроцентраль, побудовані невеликі електростанції на прибережних пунктах лову риби в дельті Дунаю.
   Об’єднаний рибоколгосп ім. Леніна, який мав у своєму розпорядженні 500 моторних човнів, 11 мотофелюг та 20 сейнерів, перетворився на найбільш потужне риболовецьке господарство Чорноморського виробничого об’єднання рибної промисловості. Основою економічної та технічної потужності рибоколгоспу став його сейнерний флот.
Рибоколгосп ім. Леніна – основний постачальник сировини для Вилківської рибообробної філії Чорноморського виробничого об’єднання рибної промисловості «Антарктика». З Дунаю та Чорного моря сюди надходять знаменитий дунайський оселедець, судак, сом, червона і частикова риба. Сюди ж доставляється з атлантичних промислових експедицій нототенія, сардинелла, зубан. Звідси відправляються в різні міста країни балики із сома та червоної риби, копченості з ставриди, сардинелли, зубана та іншої риби, паюсна та зерниста ікра, морожена риба. Особливою популярністю користується Вилківський делікатес – дунайський оселедець бочкового і баночного засолу. У 1975 році почався випуск дунайського оселедця гарячого копчення. В пресервному цеху освоєно випуск нового делікатесу – скумбрії в майонезі.
Вилківська судноремонтно-технічна станція, яка обслуговувала і ремонтувала судна для риболовецького колгоспу і рибозаводу, в 1971 році перетворена в Вилківську судноремонтну філію Чорноморського виробничого об’єднання рибної промисловості «Антарктика». При філії створений цех по споруді і ремонту знарядь лову для суден, що ведуть промисел не тільки в морі, але і в Атлантичному океані. Тут ремонтуються і середні траулери.
   Вилкове стоїть на жвавій водній магістралі. У портопункті вивантажуються вугілля, цемент, щебінь, пісок, ліс і пиломатеріали. Тут швартуються пасажирські судна на підводних крилах. Ім’я міста накреслене на борту теплоходу, екіпаж якого одним з перших в Радянському Дунайському пароплавстві завоював звання колективу комуністичної праці. Побудований корабелами Угорської Народної Республіки, цей теплохід борознить дунайські простори з грудня 1960 року. А півстоліття тому на Дунаї курсував невеликий пасажирський пароплав з тією ж назвою, що вийшов у свій перший рейс з Вилкового до Одеси 15 серпня 1904 року {«Бессарабець», 31 серпня 1904}. У роки дев’ятої п’ятирічки в місті з’явилося нове підприємство – завод пресових вузлів та деталей, що є філією Одеського виробничого об’єднання по випуску ковальсько-пресового устаткування.
   Великий внесок у розвиток зрошуваного землеробства вносить пересувна механізована колона № 98 тресту «Дунайводстрой».
   У першому році десятої п’ятирічки ПМК-98 приступила до спорудження першої черги Дунай-Дністровської зрошувальної системи {«Дунайська зоря», 4 березня 1976 р.}, яка створюється відповідно до «Основних напрямів розвитку народного господарства СРСР на 1976-1980 роки». Поруч з Вилковим, біля села Ліски бере початок 14-кілометровий канал, який з’єднає Дунай з озером Сасик.
На околиці міста споруджені виробничі приміщення ПМК-98 (майстерні, склади), а також житлові будинки та гуртожитки для будівельників, дитячі ясла-садок на 140 місць, їдальня {«Дунайська зоря», 7 червня 1977 р.}.
   За самовіддану працю 85 передовиків виробництва Вилкового удостоєні урядових нагород. Орденом Леніна нагороджені колишні капітани сейнерів рибоколгоспу ім. Леніна X. Л. Жигарев і В. Г. Поляков (обидва зараз на пенсії) і санітарка міської лікарні В. Л. Шалар; орденом Жовтневої Революції – колишній бухгалтер рибоколгоспу ім. Леніна, тепер пенсіонер Г. А. Касьянов.
   У дев’ятій п’ятирічці виконано великий обсяг будівництва. Споруджений причал на Дунаї, коптильний цех Вилківської рибообробної філії (потужність його – 7 тонн копченої риби на добу), цехи комбінату комунальних підприємств, будівля восьмирічної школи, аптека, критий ринок, гастроном. Побудовані житлові будинки на 72 квартири за рахунок державних асигнувань та 363 індивідуальних будинки {«Дунайська зоря», 1 січня 1976 р.}.
   Побутове обслуговування населення забезпечують райрибкооп, що нараховує у Вилковому 57 торгово-промислових підприємств – хлібокомбінат, кондитерський цех, комбінат громадського харчування, універмаг, гастроном і т.д., банно-пральний комбінат. Діє будинок побуту – філія Кілійського райпобуткомбінату. Ремонт житла, виробництво черепиці та бочкотари на замовлення населення веде ділянку Ізмаїльського ремонтно-будівельного управління.
   У 1975 році на кошти рибоколгоспу і судноремонтної філії Чорноморського виробничого об’єднання рибної промисловості «Антарктика» побудована нова поліклініка. Міська лікарня налічує 100 ліжок, на рибозаводі працює здоровпункт. У медичних установах міста трудяться 12 лікарів і 57 фахівців з середньою освітою.
Функціонують дві середні школи, де 95 вчителів навчають 1,6 тис. учнів. 250 юнаків та дівчат відвідують школу робітничої молоді. У середній школі № 1 введено вивчення іноземної мови з першого класу. Директору цієї школи А. І. Олейниковій присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР. Вчителька Л. І. Коваленко нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Шести вчителям вручений значок «Відмінник народної освіти».
   Багатогранна діяльність міського будинку культури (зал – на 500 місць). Тут проводяться лекції та доповіді, тематичні вечори. Діє комісія з впровадження в побут нових свят та обрядів. Урочисто відбуваються реєстрації шлюбів та новонароджених, прийом дітей в перший клас, посвята в робочі та колгоспники, проводи призовників до Радянської Армії. Традиційними стали і урочисті проводи рибалок в Керченську експедицію. Широко відзначають жителі Вилкового День рибалки. Під час цього свята вшановуються передовики виробництва.
   Велику виховну роботу серед населення проводять дві міські бібліотеки – для дорослих і дітей, книжковий фонд яких становить 36 тис. примірників. Крім того, працює бібліотека при рибколгоспі ім. Леніна.
   Багато уваги міськрада приділяє поліпшенню житлово-побутових умов городян, задоволенню їхніх культурних запитів. Тільки на капітальне будівництво міста в дев’ятій п’ятирічці було відпущено близько 3 млн. руб., а на благоустрій – 800 тис. руб. У десятій п’ятирічці асигнування значно зросли. Так, бюджет міськради в 1977 році становив 729,8 тис. руб., з них на благоустрій асигновано 276,7 тис., на народну освіту – 177 тис., на розвиток культури – 11,2 тис., охорону здоров’я – 256,1 тис. руб. Крім того, з районного бюджету виділено на народну освіту 121 тис. рублів.
   У своєрідному вигляді Вилкового тісно поєднуються старовина і сучасність. Тут сусідять вулиці-канали та асфальтовані бульвари, каюки, фелюги та морські сейнери, білостінні хати в зелені виноградників і сучасні будівлі.
   Скульптура рибалки нагадує про основну з давніх часів виробничу спеціалізацію міста. У центрі міста зведено пам’ятник засновнику Радянської держави В. І. Леніну.
   Красі рибальського міста присвячено чимало художніх творів. Вірші сучасних російських, українських і молдавських поетів оспівують місто-трудівника.

В. Т. Галяс