Невеликий грузо-пасажирський теплохід «Касатка» прийняв на борт пасажирів і вийшов у Дунай з вилківського затону «Базарчук». Капітан, привітавши всіх через гучний зв’язок, взяв курс на острів Зміїний.
Туристи хутчіше зайняли зручні місця вздовж борту, і для річки Дунай почалася фотосесія.
Мені сподобалася метафора вилківського рибалки, він назвав Дунай «величним сивочолим старцем». Вдале порівняння. Дитинство, юність і зрілість річки проходять по мірі її руху, а у міста Вилкове Дунай входить в останню фазу свого життєвого шляху. Дунайські води, омиваючи вулиці міста, прощаються зі своїм річковим статусом, через кілька кілометрів вони стають морем.
«Касатка», вітаючись із зустрічними кораблями сиплими гудками, несла нас вниз по річним водам Дунаю до Чорного моря. Фотосесія закінчилася так швидко, як і почалася. Люди, не помічаючи один одного, заворожено милувалися натуральною красою, що їх оточувала. Всі поринули у світ первозданного буття.
Лірика? Зовсім ні. Це прагнення передати стан свідомості, що усвідомив духовну і природну красу дельти Дунаю.
«Гребіть вниз по батюшці по тихому Дунаю,
Від краю дуги до краю, до небесного до раю »
Це слова з давньослов’янських билин. Дунай для слов’ян був не просто рікою, а річкою, що має сакральне значення. У слов’янському фольклорі подорож по Дунаю «від краю до краю», тобто від витоку в дельту, вважалася божественною. А в кінці шляху, перебував Небесний Рай. Не земний едем, а Небесний!
Цікаво, який географічний об’єкт міг асоціюватися у наших предків з Небесним раєм?
Скептики вправі заявити: «Та не чіпляйся ти до слів. Ну, назвали наші пращури місце на «краю» Дунаю «небесним раєм», може для ліричної краси, може для рими».
Ні, не випадкові слова про Небесний рай на «краю» Дунаю. Ось і стародавні греки, описуючи Дунай, головне русло дельти називали Священним. І острів Зміїний, який знаходився проти цього русла, носив епітети «священний», «божественний» і «таємничий».
Дві тисячі років тому грецькі геллери через Священне русло виходили з Дунаю в Чорне море. Наша «Касатка», десь географічно поряд зі старовинним руслом, теж вийшла в море. І вже морський простір та дружньо налаштовані чайки радували туристів.
Люди перемістилися на ніс корабля, кожен хотів першим побачити на морському горизонті таємничий острів.
Грецький географ Псевдо-Скімн у віршованому описі світу (близько 90 р. до н.е.) розповідаючи про острів Зміїний, говорив, що острів «представляє величне видовище для приїжджаючих».
Цим словам більше двох тисяч років, але вони і в наш час точно і ємко виражають побачене. Острів дійсно «представляє величне видовище для приїжджаючих».
З’явившись на горизонті сірою смужкою, він царствено виростає з синяви моря в міру наближення до нього. У певній точці, коли на тлі морської блакиті вже видно весь острів, здається, що він повільно рухається назустріч.
Підпливши ближче до острова, погляд притягують скелясті береги, що круто здіймаються. Вони начебто рукотворно викладені з кам’яних блоків.
Але по-справжньому велич острова відчуваєш, коли йдеш по його тверді. Двадцятиметрова висота над рівнем моря і відсутність рослинності дозволяє стоячи в одній точці, бачити горизонт з усіх боків. Острів ширяє над морем!
Після першої екскурсії по острову, з подивом відзначаєш, що цей невеликий клаптик землі живе повноцінним життям. Тут є все, як на материку; сучасні будови, акуратні пішохідні доріжки, діловиті люди, що проходять повз, магазин, пошта і навіть відділення ощадбанку. Ззаду нас почувся сигнал автомобіля. Повз проїхав «Уазик», це прикордонники перевозять з теплохода прибулий їм вантаж.
«Зміїний», це географічна назва острова, а на острові побудоване селище Біле, з усією інфраструктурою. Тут є навіть своя вулиця, Козацька. Туристам надається виняткова можливість, – пройтися по єдиній вулиці, що знаходиться у відкритих водах Чорного моря!
А ще селище Біле має рідкісну адміністративну особливість, воно, подібно Алясці в Сполучених Штатах і місту Калінінград в Росії, «відірване» від основної території. Селище – це територія вилківської громади, воно знаходиться в підпорядкуванні Вилківської міської ради. Відстань від міста Вилкове до острова 52 кілометри водного простору.
Головною визначною пам’яткою острова вважається маяк, його можна назвати унікальним. Унікальність цієї споруди полягає в людському невігластві. Так-так, по-іншому сказати не можна, судіть самі, маяк побудований із залишків давньогрецького храму. Будову знищеного храму вчені датують VII-м століттям до н.е.. Прикро. Але заспокоює те, що неуцтво проявлялося давно, з 1837 по 1843 роки, тобто в період будівлі маяка.
У вигляді компенсації за знищений храм, туристам дозволяють піднятися крутими сходами на самий верх маяка, до великого ліхтаря, який вночі блимає. Сходження на маяк, можна вважати значимим діянням. Якщо ви підіймалися на маяк, отже, були в найвищій точці Чорного моря. Це єдиний маяк, що знаходиться у відкритому морі.
Усамітнившись і присівши на скелястому березі острова, можна подумки перенестися в 1788 рік (острів тоді називався Фідонісі). Ось тут, на відстані видимості, проходив знаменитий Фідонісійський бій. Російська ескадра, у складі 20 кораблів, під командуванням молодого командира авангарду Федора Ушакова, розбила турецький флот у кількості 50-ти судів. Щоб наочніше уявити цей бій, згадайте картину Айвазовського «Битва при Фідонісі».
Якщо думки про Фідонісійську битву не складаються, можна поміркувати про назву острова. Пам’ятаєте фразу з кінофільму «Москва сльозам не вірить»: «Георгій Іванович, він же Гога, він же Гоша…». Подібні метаморфози відбувалися і з нашим островом, його називали Левка, Білий, Макароні, Ахілла, Філоксія, Фідонісі, він же Зміїний.
Є на острові і свій музей. Не можна сказати, що він багатий експонатами, але дух двотисячолітньої давності там присутній. Головне, що музей є, і можливо, що через невеликий проміжок часу цей музей стане всесвітньо відомим.
Припущення про всесвітню славу музею цілком обґрунтовано. До острова виявляють великий інтерес вчені: археологи, біологи, геологи, астрономи, океанологи та багато інших профільних фахівців. Острів хоч і маленький, а науковий інтерес до нього великий. І він (острів) в знак поваги обдаровує науку все новими і новими відкриттями. За останній час вченими зафіксовано тут кілька аномальних явищ. Аномально, значить нез’ясовно, те чого наука не може пояснити.
Бажаючим побувати на острові Зміїний, необхідно знати, що головну пам’ятку острова, ви не побачите. Але її можна відчути, духовно. Для цього треба мати запас знань про те, що для стародавніх греків острів був божественною територією, яку дозволялося відвідувати тільки для жертвоприношень. Простим людям, під страхом смерті, не те що жити не дозволялося на острові, а навіть залишатися ночувати. Привілеєм жити на острові користувалися тільки жерці.
А ще древні греки географічно розташовували острів «біля входу в царство мертвих». На перший погляд таке визначення можна класифікувати в область міфотворчості. Але ознайомившись з характеристикою Чорного моря, розумієш, що острів дійсно знаходиться біля царства мертвих. Максимальна глибина Чорного моря 2212 метрів, середня 1290. Починаючи з глибини 150 метрів і до самого дна, морська вода насичена сірководнем. У подібній рідкій субстанції немає живих істот, тут живуть тільки бактерії, що виділяють сірководень. Це мертве царство, царство мороку і холоду. Ось вам і стародавні греки. Слово «стародавні» у нас, не древніх сучасників, асоціюється з незнанням, а виявляється, що знали вони багато, в чомусь їх знання перевищували наші.
Ті ж давні греки залишили міфологічну спадщину про душу Ахілла, що нібито проживає на божественному острові Левка.
Вся міфологічна спадщина про острів, так само як і історико-археологічні дослідження, пов’язана з ім’ям давньогрецького героя – Ахіллом. Тому в різні періоди часу острів паралельно з іншими топонімами називали островом Ахілла, і храм, що знаходився на острові, називали храмом Ахілла. І в цьому є таємниця.
Невідомо чи зняли боги заборону на проживання простих смертних на острові, але адміністрація селища Білого дозволяє туристам залишатися тут ночувати.
Нічне зоряне небо, відображення місяця і зірок у морській гладі описати не можна. Тиша. Запах. Зірки. Місяць. Море. І відчуття, що все ЦЕ і твоє «Я» цілісне, неподільне. Простір і час поєдналися …
Наситившись природою, деякі туристи не лягали спати до ранку. Вони блукали по острову, сподіваючись зустрітися зі світлою душею Ахілла. Чи відбулася зустріч? Невідомо. Вранці ніхто нічого не розповідав. Та й не було коли, всі милувалися сходом сонця.
Людство не знає, якими критеріями визначається божественна краса, але схід сонця з моря по-іншому назвати не можна. Краса Божественна!
«Касатка» все далі і далі відпливала від острова. Люди стояли на палубі і мовчки, з почуттям смутку, прощалися з божественним і таємничим островом.
Острів нікому не відкрив своєї таємниці.
Автор: Валерій Іванович
